Новини

З Хорватії до України прибув гуманітарний вантаж речей, необхідних для захисту об’єктів культурної спадщини. До Львова привезли вогнегасники, пакувальні матеріали та спеціальні герметичні бокси. 

Читати далі

З 30 листопада до 15 лютого тривав студентський конкурс плакатів та есе «Зруйнована пам’ятка – втрачена пам’ять», організований Товариством охорони пам’яток за підтримки «Міст-Америка inc.» 

Читати далі

Автор: Ростислав Сидорчук

Есе зайняло третє місце на Конкурсі “Зруйнована пам’ятка – втрачена пам’ять”, організованому Товариством охорони пам’яток за підтримки «Міст-Америка inc.»  

Час цідить пісок з долоні в долоню,

І смерть може стукнула легко об шибу

Гілкою чорних акацій.

Віра Вовк

Панове публіка, для трепету і млості,

       для гостроти і свіжості в серцях

       репрезентуєм підземельні кості.

    Панове, всі ми ходим по мерцях,

Юрій Андрухович

Хвилі студентства вересневим припливом прибили мене до втрачених плес Полтви і на випускні роки оселили у центрі міста. Я мешкаю одразу навпроти палацу, початого Альфредом, а завершеним його сином Романом Потоцьким. Це місто, той галасливий Льовенбург, здавалось мені, повсякчас мав щось до оповіді і єдине, що потребувалось – вчитись розпізнавати його шепіт і слухати. 

 Вже у сьогоденному часі глобалізаційними каналами до нашого інтернаціонального міста прийшла нещадна хвороба. Ця хвороба притримує мене та десятки тисяч інших людей від відвідин улюблених місць, людей та рідних. Вона змушує порожніти бібліотеки, книгарні, базари, каварні, галереї та офіси і, у тому ж самому менті, душно наповнювати вузькі коридори лікарень. Вочевидь, цьому я не подивляюсь, ні не засмучуюсь – нічого нового немає під сонцем. Я, варто увиразнити, вдячний за усе і вчуся бути вдячним ще більше, особливо після останньої, вивіданої у Лемберга, історії.

Понад 8 десятиліть тому у моєму районі, на знайомих вулицях під прохолодними тінями дерев люди носили тиф та чуму. А надто особливо поширення хворіб протягалось місцем, де, властиво, ці хвороби не становили найбільшої проблеми, скоріше були схожими на смертельно надокучливу муху, якщо порівняти з усім тим бестіарієм роду людського, якого їм довелось знати, бачити, чути і якому вони були змушені підкорятись. 

У цей ж час на тілі Львова, у самій його серцевині, неповторно в історії усіх європейських міст, кров’ю на тридцятьох гектарах розпатлався колишній концентраційний табір Stalag 328. До табору існував фортифікаційний комплекс, зведений австрійцями, після нього – засекречена радянська база.   

Опріч традиційного людиноненависницького репертуару катівень, військовополонених позбавляли їжі на 17 днів. В’язні вискубували і жували траву. Коли та перевалась, почали обсмоктували кору акацій, що були висаджені у ХІХ ст. як маскування для точок ведення вогню. За наказом нацистських офіцерів і ті були зрізані.    

***

У травні 1941 року британський військово-розвідувальний літак 60-ї ескадрильї пролетів 1500 км, щоб зазняти фабрику штучного пального, розташовану в Освенцимі. Отримавши потрібні знимки, пілоти непередбачено залишили камеру увімкненою. Відзняте дозволило тогочасному світові почути голос Аушвіцу, який той…відкинув. Пріоритетом визначались військові та промислові об’єкти.

Три року тому на місці колишнього табору я на власні очі побачив грандіозний меморіальний музейний комплекс в Освенцимі. Трохи згодом – Майданек у Любліні. Ці місця досі говорять, але що вагоміше – їх досі слухають.

Сьогодні нам не потрібно споряджати літак чи вербувати агентів, щоб дізнатись, де знаходився Stalag 328 – достатньо вибратись в “експедицію” у центральну частину міста і піднятись на Калічу гору. Однак, важлива деталь: потрібно буде щулитись і морщитись, дослухатись і насторожуватись, щоб справді щось почути.

Чути місто – це завжди тандем, складений з мовця та слухача. Заклик пам’ятати – ось що намагається передати нам голос мовця. Наразі уся маніфестована нами, слухачами, пам’ять про близько 142 000 скатованих військовополонених Шталагу 328 – дерев’яний хрест з таблицею. Територією, якою колись пересувались в’язні, тепер сновигають власники собак. Розвалини споруд концтабору стали домом для людей, у яких немає дому. Пам’ять про кімнати смертників, мабуть мимоволі, підтримують гості номерів люксу чи суперіор п’ятизіркового готелю, який переобладнали з однієї з веж-бастіонів. Цікаво, чи поминають візитори ресторану перед сніданком жертв однієї з найбільших трагедій ХХ століття? Google-відгуки сіють зерно сумніву щодо цього.  

Історія завжди готова дати урок: та культура животворна та плодюча, яка поміж красуванням силою життя, пам’ятає про смерть. 

Якщо без зайвого резонерства, єдине, що я хочу сказати цим есеєм – є на нашій святій землі речі, які зроблені паскудно, бо мавпувались на слабеньку інституційну рамку. До таких речей можемо віднести і процеси приватизації. Однак довіра, нібито соціальний клей за визначенням Ірини Старовойт, – основа сильної інституційної рамки. Щоб посилити довіру між українцями, “склеїтись” докупи, ми мусимо просублімувати спільний історичний досвід, у тому числі травми. Зробивши усе можливе, ми повинні вписати їх у наш житловий простір, ментальну карту, колективний програмний код.    

***

Гадаю, почати варто вже цієї весни із висадки хоча б декількох акацій на Цитаделі.

Фото: wikipedia.org

Автор: Шайда Софія

Есе зайняло друге місце на Конкурсі “Зруйнована пам’ятка – втрачена пам’ять”, організованому Товариством охорони пам’яток за підтримки «Міст-Америка inc.»  

Читати далі

Автор: Анна Біляк

Есе зайняло перше місце на Конкурсі “Зруйнована пам’ятка – втрачена пам’ять”, організованому Товариством охорони пам’яток за підтримки «Міст-Америка inc.» 

Читати далі