Новини

Раритетні видання з діаспори поповнили бібліотеки Львова

01.04.2026

3976 видань, які передали українці зі США та Канади, поповнили львівські бібліотеки та музейну збірку. Серед них – рарететні примірники, яких раніше не було на бібліотечних полицях. Це частина з книг, що переслані до України у межах Проєкту збереження друкованої культурної спадщини, який реалізовує Товариство охорони пам’яток.

«Ми почали проєкт ще 2017 року з ідеї врятувати книги, які з різних причин могли просто опинитись на смітнику. На жаль, коли відходить старше покоління, не завжди спадкоємці хочуть залишати в себе книгозбірні батьків. Також, часом, при ліквідації осередків українських організацій в діаспорі немає охочих зберігати книжки і часописи, які впродовж багатьох років старанно збирали ще засновники цих організацій. За майже десять років до Товариства охорони пам’яток у Львові переслали десятки пачок періодичних та книжкових видань з приватних бібліотек українців Америки. Частину цих видань ми опрацювали та передали у різні бібліотеки ще до початку великої війни. Це були: відділи Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, Київський військовий ліцей імені Івана Богуна, музеї Львівщини, Тернопільщини, Франківщини», – розповів голова Товариства охорони пам’яток Андрій Салюк.

На жаль, із початком повномасштабної війни цю діяльність довелося призупинити. Роботу з книжками відновили у 2025-2026 роках. Велику частину з вже опрацьованих – майже 4 тисячі примірників – нещодавно передали у бібліотеки Львова. За останні пів року видання поповнили збірки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника, Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, Львівської обласної науково-педагогічної бібліотеки та музею Дім Франка.

Зокрема, фонди бібліотеки імені Стефаника, яка є другою за величиною в Україні, вже передали 2435 примірники періодичних видань. І робота з поповнення фондів триває далі. Кожне передане видання можна легко впізнати – на ньому є окремий штамп Проекту.

«Ми отримали від Товариства особливо цінні видання, які видавали за межами держави Україна і за межами Радянського Союзу здебільшого у 1960-1990-х роках. Серед них, зокрема, альманахи «Свобода» та «Гомін України», журнал «Авангард», дитячі видання та багато інших. Ми мали деякі числа цих видань, але періодика важлива, коли є цілісний комплект. Тоді бібліотека нормально скомплектована. Тому я дуже вдячний Товариству за такий дарунок», – розповів завідувач відділу періодики Національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника Юрій Романишин.

Щороку відділ періодики відвідує 7-8 тисяч читачів. Після передачі усі видання потрапили до електронного каталогу відділу, тож тепер доступні для ознайомлення та роботи дослідникам.

Ще 513 видань потрапили до Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка.

«У нас велика колекція діаспорної літератури і ми вибирали для себе видання, яких ще не маємо. Вони потенційно цікаві дослідникам історії й літератури діаспори та загалом книговидання. З найцікавішого: видання міжвоєнного часу, надруковані або на заході України, або за океаном, яких і небагато збереглося. Траплялося так, що у фондах Наукової бібліотеки була якась частина кількатомного видання, а завдяки дарунку Товариства ми отримали решту. Так було, наприклад, з “Українсько-англійським словником” за редакцією Василя Лева, виданим у другій половині 1940-х у німецьких таборах. Серед тих, що повернулись до України і тепер у нашій бібліотеці – «Вступ до історичної науки» Михайла Брайчевського. Окремий цікавий пласт – англомовні видання, не обов’язково українських авторів чи на українську тематику, але які потенційно можуть бути цікавими для читачів. Це книги Сартра, Мілоша, історичні дослідження західних авторів», – розповів вчений секретар Наукової бібліотеки ЛНУ Ігор Петрій і додав, що частина переданих видань вже у вільному доступі бібліотеки.

В Педагогічну бібліотеку поміж іншими книжками передали рідкісне 10-ти томне видання «Історія України» Михайла Грушевського. А от до музею Дім Франка потрапило серед інших рідкісне видання «Учителя» Івана Франка, надруковане Науковим товариством імені Шевченка у Львові 1926 року.

Що цікаво, серед видань, які переслали в Україну, є ті, які емігранти везли з собою, а також ті, які було видано вже за океаном. Значну частину видань становлять книги спогадів учасників визвольної боротьби, зокрема, Січових стрільців, вояків УПА і до дисидентів. Є також свідчення тих, хто пережив німецькі та радянські концтабори.

Проєкт збереження друкованої культурної спадщини розпочався 2017 року  з ініціативи книголюба зі США Петра Ярослава Пясецького, Наталії Брандафі та Товариства охорони пам’яток. Пересилка книг відбувалась за кошти меценатів. Проект допомагає зафіксувати та зберегти не лише самі видання, але й унікальну інформацію: у чиїх руках, чи на чиїх полицях знаходився той чи інший документ, а також дає можливість частково відтворити імена попередніх власників та ретроспективу приватних бібліотек.

Головна мета «Проекту  збереження друкованої культурної спадщини» –зберегти нашу культурну спадщину у книжках і часописах, які друкувались у різних куточках світу. 

«Всі видання, які надійшли в Україну за цим Проектом ми прагнемо опрацювати, щоб максимально зберегти інформацію про них, передати прийдешнім поколінням українців ту спадщину, яка завжди залишатиметься здобутком людської культури», – розповів Андрій Салюк. 

Як вберегти сакральні пам’ятки під час війни

07.05.2025

Рекомендації з проведення першочергових заходів для зменшення ризиків руйнування пам’яток і втрат культурних цінностей під час воєнних дій.

Українське Товариство охорони пам’яток історії та культури (Львівська обласна організація) та БО «ЛЬВІВСЬКИЙ ЛИЦАР» у 2022 році підготували інструкцію, що варто робити, аби зменшити ризик руйнування храмів під час війни. Впродовж цих років інструкція поширювалась серед пам’яткоохоронців, священників та громад. Від тепер вона у вільному доступі на сайті. 

На нажь, на початок 2025 року понад 1300 пам’яток культурної спадщини постраждали в Україні через російську війну. І йдеться не лише про пам’ятки на окупованій території чи у прифронтових областях. Руйнування зафіксовано по усій Україні, зокрема, і у Львівській області. 

Ми би хотіли, щоб ця інструкція ніколи нікому не знадобилась. Але, оскільки реальність є іншою, просимо користуватись нею та поширити серед тих, кому вона може знадобитись. 

Інструкція (завантажити PDF)

 

 

Хорватія допомагає Україні рятувати культурну спадщину в часі війни

04.05.2022

З Хорватії до України прибув гуманітарний вантаж речей, необхідних для захисту об’єктів культурної спадщини. До Львова привезли вогнегасники, пакувальні матеріали та спеціальні герметичні бокси. 

Читати далі

Плакати, що перемогли у конкурсі «Зруйнована пам’ятка – втрачена пам’ять»

01.05.2021

З 30 листопада до 15 лютого тривав студентський конкурс плакатів та есе «Зруйнована пам’ятка – втрачена пам’ять», організований Товариством охорони пам’яток за підтримки «Міст-Америка inc.» 

Читати далі

Міста нічого не забувають

30.04.2021

Автор: Ростислав Сидорчук

Есе зайняло третє місце на Конкурсі “Зруйнована пам’ятка – втрачена пам’ять”, організованому Товариством охорони пам’яток за підтримки «Міст-Америка inc.»  

Час цідить пісок з долоні в долоню,

І смерть може стукнула легко об шибу

Гілкою чорних акацій.

Віра Вовк

Панове публіка, для трепету і млості,

       для гостроти і свіжості в серцях

       репрезентуєм підземельні кості.

    Панове, всі ми ходим по мерцях,

Юрій Андрухович

Хвилі студентства вересневим припливом прибили мене до втрачених плес Полтви і на випускні роки оселили у центрі міста. Я мешкаю одразу навпроти палацу, початого Альфредом, а завершеним його сином Романом Потоцьким. Це місто, той галасливий Льовенбург, здавалось мені, повсякчас мав щось до оповіді і єдине, що потребувалось – вчитись розпізнавати його шепіт і слухати. 

 Вже у сьогоденному часі глобалізаційними каналами до нашого інтернаціонального міста прийшла нещадна хвороба. Ця хвороба притримує мене та десятки тисяч інших людей від відвідин улюблених місць, людей та рідних. Вона змушує порожніти бібліотеки, книгарні, базари, каварні, галереї та офіси і, у тому ж самому менті, душно наповнювати вузькі коридори лікарень. Вочевидь, цьому я не подивляюсь, ні не засмучуюсь – нічого нового немає під сонцем. Я, варто увиразнити, вдячний за усе і вчуся бути вдячним ще більше, особливо після останньої, вивіданої у Лемберга, історії.

Понад 8 десятиліть тому у моєму районі, на знайомих вулицях під прохолодними тінями дерев люди носили тиф та чуму. А надто особливо поширення хворіб протягалось місцем, де, властиво, ці хвороби не становили найбільшої проблеми, скоріше були схожими на смертельно надокучливу муху, якщо порівняти з усім тим бестіарієм роду людського, якого їм довелось знати, бачити, чути і якому вони були змушені підкорятись. 

У цей ж час на тілі Львова, у самій його серцевині, неповторно в історії усіх європейських міст, кров’ю на тридцятьох гектарах розпатлався колишній концентраційний табір Stalag 328. До табору існував фортифікаційний комплекс, зведений австрійцями, після нього – засекречена радянська база.   

Опріч традиційного людиноненависницького репертуару катівень, військовополонених позбавляли їжі на 17 днів. В’язні вискубували і жували траву. Коли та перевалась, почали обсмоктували кору акацій, що були висаджені у ХІХ ст. як маскування для точок ведення вогню. За наказом нацистських офіцерів і ті були зрізані.    

***

У травні 1941 року британський військово-розвідувальний літак 60-ї ескадрильї пролетів 1500 км, щоб зазняти фабрику штучного пального, розташовану в Освенцимі. Отримавши потрібні знимки, пілоти непередбачено залишили камеру увімкненою. Відзняте дозволило тогочасному світові почути голос Аушвіцу, який той…відкинув. Пріоритетом визначались військові та промислові об’єкти.

Три року тому на місці колишнього табору я на власні очі побачив грандіозний меморіальний музейний комплекс в Освенцимі. Трохи згодом – Майданек у Любліні. Ці місця досі говорять, але що вагоміше – їх досі слухають.

Сьогодні нам не потрібно споряджати літак чи вербувати агентів, щоб дізнатись, де знаходився Stalag 328 – достатньо вибратись в “експедицію” у центральну частину міста і піднятись на Калічу гору. Однак, важлива деталь: потрібно буде щулитись і морщитись, дослухатись і насторожуватись, щоб справді щось почути.

Чути місто – це завжди тандем, складений з мовця та слухача. Заклик пам’ятати – ось що намагається передати нам голос мовця. Наразі уся маніфестована нами, слухачами, пам’ять про близько 142 000 скатованих військовополонених Шталагу 328 – дерев’яний хрест з таблицею. Територією, якою колись пересувались в’язні, тепер сновигають власники собак. Розвалини споруд концтабору стали домом для людей, у яких немає дому. Пам’ять про кімнати смертників, мабуть мимоволі, підтримують гості номерів люксу чи суперіор п’ятизіркового готелю, який переобладнали з однієї з веж-бастіонів. Цікаво, чи поминають візитори ресторану перед сніданком жертв однієї з найбільших трагедій ХХ століття? Google-відгуки сіють зерно сумніву щодо цього.  

Історія завжди готова дати урок: та культура животворна та плодюча, яка поміж красуванням силою життя, пам’ятає про смерть. 

Якщо без зайвого резонерства, єдине, що я хочу сказати цим есеєм – є на нашій святій землі речі, які зроблені паскудно, бо мавпувались на слабеньку інституційну рамку. До таких речей можемо віднести і процеси приватизації. Однак довіра, нібито соціальний клей за визначенням Ірини Старовойт, – основа сильної інституційної рамки. Щоб посилити довіру між українцями, “склеїтись” докупи, ми мусимо просублімувати спільний історичний досвід, у тому числі травми. Зробивши усе можливе, ми повинні вписати їх у наш житловий простір, ментальну карту, колективний програмний код.    

***

Гадаю, почати варто вже цієї весни із висадки хоча б декількох акацій на Цитаделі.

 

Фото: wikipedia.org