Автор: Анна Біляк
Есе зайняло перше місце на Конкурсі “Зруйнована пам’ятка – втрачена пам’ять”, організованому Товариством охорони пам’яток за підтримки «Міст-Америка inc.»
Історія живе в пам’ятках, а вже саме історія й є пам’яттю людства. Ця теза з’явилась у мене раптово, в одну з митей аналізу теми конкурсу, і на стільки точно передала мою позицію, що рішення використати її було безапеляційним. Так само щвидко, як прийшла мені головна думка, одразу й постало питання : «Але хіба ми, заклопотані сьогодні своїми рутинними турботами, звертаємо увагу на пам’ятки, історію, хіба нас це хвилює чи хоч трішки цікавить?» Бажаючи бути чесними, більшість з нас скаже, що ні, що всі ці речі останнє, про що можемо згадати впродовж дня. Але ми любимо гуляти чарівними звивистими лабіринтами вулиць Львова, милуватись розкішшю його соборів, ловити бризки води від фонтанів у спекотну пору року, робити фото на фоні величного Театру опери та балету, стояче аплодувати акторам у Національному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької. Та й за кордоном ми обов’язково маємо побачити найвизначніші пам’ятки архітектури, хіба можна повернутись з Риму і не розповідати друзям про Колізей? При всій своїй любові до краси навколо ми мало переймаємось її збереженням, і це велика проблема, яка може стати ще більшою, якщо їй не приділити належної уваги.
І перед тим, як безпосередньо перейти до об’єкта мого есе, поясню чому згадала Рея Бредбері і його « Усмішку» в заголовку. У своєму творі американський письменник розповідає про людство в майбутньому, яке плюндрує все, що йому залишили предки. Дійшло до того, що знищили найвідомішу картину у світі – «Джоконду» Леонардо да Вінчі, від якої залишається лише усмішка жінки на клаптику полотна в руках маленького юнака. Сміливо можна сказати, що сьогодні ситуація не нагадує описану, але байдужість нічим позитивним від жорстокості не відрізняється. І так наша індиферентність руйнує культуру та її пам’ятки, бо, забуваючи про них, ми залишаємо проблему їх збереження на поталу часу, а він не може відреставрувати будівлю, почистити забруднений фонтан, він може лише стерти їх з нашої пам’яті.
І ось я підійшла до головної частини свого есе. Пам’ятка, яку хочу згадати, не частина архітектурного ансамблю Львова, і навряд чи колись пропонувалась напрямок туристичного маршруту. За 40 км від міста Лева у маленькому селі Заклад знаходиться палац графа Скарбека, збудований за проєктом його австрійської резиденції в містечку Нусдорф. Щоправда, переїхати в палац графу так і не судилось, бо помер від на 40 років раніше, ніж було звершене будівництво. Але хто такий Станіслав Скарбек і чому він та пам’ятки, які залишились по ньому мають значення для нашої культури та історії?
Станіслав Скарбек – відомий польський граф і меценат, який на початку ХІХ століття розбудовував Львів. Найвизначнішим його проєктом був Новий міський театр, який сьогодні ми знаємо як Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. Цього факту вже достатньо, щоб зрозуміти важливість постаті графа Скарбека в історії України, і Галичини зокрема.
Якщо театр – дітище мецената, на момент відкриття (у 1842р.) третій найбільший за розмірами театр у Європі, на який граф не пошкодував ні столітніх дубів зі свого маєтку, ні значних коштів для будівництва, був і залишається визначною пам’яткою, то палац графа увагою оминули (можливо саме тому, що він був завершений після смерті свого власника). Ось чому сьогодні споруда, яка могла б бути визначною пам’яткою архітектури ХІХ століття, є психіатричною лікарнею в занедбаному стані. Проблема не в тому, яку функцію виконує палац, а в тому, як змінився його зовнішній вигляд за два сттоліття. Будівля ніколи не була під реставрацією, тож навряд чи в ній можна впізнати близнюка австрійської резиденції Станіслава Скарбека. Та здалеку можна побачити палац, що зберіг свої величні обриси, навколо якого ростуть сади, де навесні зацвітає унікальне для цієї місцевості, єдине вціліле тюльпанове дерево. Ідеальна картинка для фото, непогана локація і для фільму жахів, та це другорядне, а першочерговим завдання є не допустити повної руйнації пам’ятки і зберегти її як частину національної культурної спадщини України.
Є ще один момент, вартий уваги. За межами села Заклад, де розташований сам палац, у так званому Закладському лісі знаходиться крипта, у якій перепохований граф Скарбек. Ця невеличка пам’ятка жахливо сплюндрована місцевими вандалами й уже майже повністю зруйнована. Ось і приклад того, як час і людська байдужість руйнують здобутки культури. Нехай крипта – це не палац, але ж Личаківське кладовище не менш популярне місце серед туристів, ніж центр Львова. Тому споруда, в якій похований граф Станіслав Скарбек, що вклав величезну кількість коштів, щоб зробити місто Лева таким, яким ми знаємо його сьогодні, мала право бути збереженою. Люди перед нами її занедбали, забули про неї, в результаті ми маємо втрачену пам’ятку. Ми не повинні допускати подібних помилок.
Пам’яток є сотні й тисячі, всіх знати не можливо, але й нас, людей, не мало, тож пам’ятати, захищати і відреставровувати архітектурну спадщину Батьківщини є нашим обов’язком, який кожен, хто називає себе патріотом, має виконувати.