Новини

…ЗРУЙНОВАНА ПАМ’ЯТКА – ВТРАЧЕНА ПАМ’ЯТЬ …    

30.04.2021

Автор: Шайда Софія

Есе зайняло друге місце на Конкурсі “Зруйнована пам’ятка – втрачена пам’ять”, організованому Товариством охорони пам’яток за підтримки «Міст-Америка inc.»  

Великі краплі безтурботного весняного дощу стікають по запітнілому полотні  шибки, залишаючи на ній прозорі хвилясті візерунки, які наче вивела рука невмілого художника. Якщо встигнути заглянути крізь один такий візерунок до наступного мазка прозорою фарбою, можна побачити сяйво. Бліде та тьмяне, воно відбивається у двох парах очей перед сріблястим ноутбуком. Очі якось мляво, проте з цікавістю, вже годину бігають від одного до другого кінця маленького екрану. Адже у ньому – цілий світ! Віртуальна планета Земля обертається одним лише порухом мишки під рукою чоловіка. За сьогодні молода пара встигла помандрувати Замком Дракули у Румунії, пройти по довжині усієї Великої китайської стіни та навіть завітати до Букінгемського палацу. Але їхні очі чомусь сумні. «От тільки відкриють кордони, ми полетимо далеко-далеко звідси. Я покажу тобі середньовічні замки, тисячолітні піраміди та високі мечеті», – ніжно шепоче чоловік.  

А художник продовжує розхлюпувати свою прозору фарбу по шибці. Та по сотні інших шибок. Щоб ніхто не помітив, що він теж сумує, що він… плаче. Падають краплини і на порожні карантинні вулиці, і на ще до карантину відлюдні місцинки, де самотньо стоять давні пам’ятки культури, нашої з вами культури. Колись у графських палацах кружляли у вальсі молоді пари, по мармурових сходах стелилися килимові доріжки, за куленепробивними стінами придумували хитромудрі плани військові, а у храмах з дерев’яними куполами лунав хоровий спів. Частину культурного спадку наших предків таки вдалося зберегти, проте скільки крадених скарбів зараз стали експонатами іноземних музеїв, скільки маєтків зруйновано, скільки пам’яток, що не один рік зберігали свою історію, просто розсипалися від старості, так і не поділившись своїми таємницями із нащадками! А ми досі хочемо закордон, знову і знову шукаємо дешеві тури, перелітаємо через моря-океани тих небагатьох дозволених зараз для відвідування країн, щоб відчути подих їхньої історії, навіть не здогадуючись, скільки не менш красивих споруд ховаються по забутих Богом український хутірцях, скільки величних будинків у великих містах просто руйнуються, не дочекавшись обіцяних-переобіцяних коштів із держбюджету! Плаче художник, але зарадити нічим не може. А краплі все дужче точать порослі мохом дахи, вганяють в сиру землю закладені прародичами фундаменти…

Та врешті-решт припиняється злива. Теплі сонячні промінці перетворюють краплинки на блискучі самоцвіти, які, мов ті загублені скарби, сяють між  усіма покинутими на поталу природі стінами. І з’являється надія, що це не назавжди, що прийде одного разу в наші краї добрий чарівник, змахне своєю чарівною паличкою і дасть нове життя усім занедбаним майже-руїнам.  

Найпарадоксальніше, що не всі пам’ятки культури, які потребують реставрації, є такими вже й невідомими та забутими. До деяких із них щодня приїжджають туристи, про них пишуть журналісти, у них знімають фільми та телепрограми. Але, незважаючи на це, без захисту і допомоги вони повільно згасають.

Чи не кожного літа ми з сім’єю відвідуємо Тараканівський форт, що знаходиться поблизу нашого села у Рівненській області. Тато завжди намагається припаркувати машину так, щоб не забруднити колеса у болоті, проте тут це завдання не з простих. Крученими доріжками із заростями борщівника на узбіччі ми добираємося до закинутої фортифікаційної споруди у «місті привидів». Вона зачаровує своїми химерної форми зруйнованими цегляними стінами та водночас лякає містичними історіями місцевих про примар, секретні досліди фашистів у підземних ходах і замурованих НКВД «ворогів народу» у холодних мурах. Про цю архітектурну пам’ятку XIX століття насправді знає чимало українців. На її території знімалися фільми «Поводир» та «Джура Королевич». У вигнутих арках позували дівчата відомого шоу «Топ-модель по-українськи», відбувалися побачення учасників шоу «Холостяк». Зацікавлення з боку преси, туристів, кінорежисерів – усе вказує на те, що пора нарешті вивести фортецю із аварійного стану. Але процес не зрушується. Що й казати, адже місцеві активісти неодноразово зверталися до Міноборони, якому, власне, і належить ця територія, просили передати її разом із спорудою в руки області, адже лише тоді можна буде вкладати інвестиції в реставрацію давніх стін, ретельно обстежити та обгородити небезпечні ходи, яких у форті чимало. Більше 10 років йдуть переговори, та далі балачок справи майже не просуваються. 

Минають дні, тижні, місяці. Все більше туристів приїжджають з усіх куточків України та навіть світу, щоб побачити унікальний об’єкт та полоскотати нерви, бродячи не завжди безпечними лабіринтами. У Інстаграмі з’являються нові пости з фортом, нові хештеги, а на стінах – нові тріщини.  

Але хіба може наша історія просто взяти і розсипатися? Щоразу, коли перед моїми очима відкривається така знайома літня версія форту, я почуваюся дитиною, що знову відкриває улюблену казку, і, як вперше, дивується, вслухається в кожне слово та помічає все більше деталей. Зачудовано ступаю по широкій стежці, створюючи під ногами куряву, та рухаюся вперед. На стінах видніються десятки різних надписів. Кажуть, якщо уважно придивитися, можна знайти серед них і видряпані ініціали австрійських солдатів часів Першої світової. Проте скільки я не приглядалася, щоразу бачила лише сотні неонових «Коль» та «Валь», які навряд чи колись матимуть хоч якусь історичну цінність. Але найцікавіше ховається всередині. Обережно ступаю в одну із чорних арок-пащек, в минулому вікон. Під ногами плигає жабка. Дивлюся вперед – і бачу довжелезний прохід, який розділяє невеличкі кімнатки, в яких, ймовірно, колись жили солдати. Взагалі, за свій довгий вік форт встиг побути і захистом для залізничної лінії, і консервним складом, і в’язницею. У цих стінах, окрім кімнаток-комірок, знаходилося усе необхідне для життя військових. Шпитальня та операційна, їдальня та буфет, а ще пральня, дезінфекційна кімната. Під ними – секретна лабораторія та спіральки тунелів. Усього перелічувати не будемо, але план проєкту Е. Тотлебена був втілений в життя просто блискуче! Ми мовчки переглядаємося із жабкою. Ось вона потерла лапкою об підлогу. Можливо, хоче бодай зробити тут чистіше та розуміє, що не зупинить людей, які продовжують плюндрувати нашу історію, здаючи на металобрухт останні нещасні дверні замки. Але що ж то за замок без ключа? Та й чи є до нього ключ? 

Будучи все життя оптимісткою, гадаю, що колись цей ключ таки знайдеться. І приїжджатимуть до нас туристи, щоб глянути на дива часів Київської Русі, козацтва, холодних воєн, і кардинально змінять свої плани на літо українці, досліджуючи нашу, не чужу спадщину, і водитимемо ми своїх онуків старовинними вуличками, не боячись, що однієї миті на них може обвалитися балкон у стилі бароко, і зрозуміють депутати, що на своїх євробляхах далеко в історію не заїдеш. Ми обов’язково знайдемо цей ключ! Головне, щоб до того часу він не поіржавів. А ще гірше, не знищився від старості. Як це вже трапилося із не однією пам’яткою української культури…     

 

Фото: wikimedia.org