ЗМІ про нас

Андрій Салюк, волонтер: Нині рівень підтримки армії – 10-20% того, що мали раніше. А потреби зросли

31.08.2016

Понад два роки діє волонтерська ініціатива допомоги українським воякам «Львівський лицар». Близько 25 волонтерів, які розбираються у техніці, збирають гроші, купують і складають пристрої та відправляють солдатам на передову тепловізори, прилади нічного бачення, генератори, приціли, автомобілі… Волонтери обіцяють робити це до перемоги України у неоголошеній війні з Росією.

А почалося волонтерство два роки тому, коли хлопці, які пройшли Майдан, пригадали історію столітньої давнини. У 1916 році для залучення благодійних внесків на потреби війська, яке воювало проти російських загарбників, у Львові з дерева вирізьбили лицаря. Кожен, хто складав пожертву на зміцнення війська, мав право забити в обладунки лицаря металевий цвяшок. Такими цвяшками тоді підбивали чоботи солдатів, щоб шкіряна підошва не ковзала по бруківці. Той лицар і досі зберігається в одному із львівських музеїв. Жертводавці нинішнього «Львівського лицаря» мають право забити у щит дерев’яного Юрія Змієборця символічну металеву пластину з викарбуваним на ній тризубом. Кошти, як і 100 років тому, йдуть на зміцнення обороноздатності нашого війська. За два роки оббито два щити і на дві третини третій. Купили вже 34 ноктовізори (прилади нічного бачення), 20 далекомірів, 18 тепловізорів, 14 GPS, 70 прицілів, 6 автомобілів, 24 генератори, 160 радіостанцій, 180 біноклів і багато іншого. А війні кінця-краю не видно…

– Мета нашої роботи – забезпечити вояків на передовій приладами й оптикою, – розказує у приміщенні львівського палацу Сапіг (вул. Коперника, 40-а), де оселився «Львівський лицар», один із засновників волонтерської ініціативи Андрій Салюк, реставратор, 49 років. – Для того, щоб відправляти солдатам на фронт речі, які їм допоможуть, мають бути люди, які знаються на техніці та можуть обрати для кожної ситуації відповідну. У нас саме така команда волонтерів.

Почну з передісторії. Від грудня 2013 року палац Сапіг діяв як пункт збору речей на Майдан. Організували його студенти, які їздили на Революцію. Цей пункт став з часом одним із провідних у Львові – різну допомогу збирали при церквах та на підприємствах, а потім звозили сюди і звідси відправляли в Київ. У березні 2014 року почалася російська агресія проти України. Тоді до нас підійшли прикордонники із проханням передати їм решту того, що залишилося з Майдану. Тоді у солдатів не було нічого – спальних мішків, кариматів, термобілизни. Ми віддали те, що залишилося з Майдану, та взялися збирати нові необхідні речі. Так почалася наша волонтерська допомога армії.

Тоді ми, частина волонтерів Майдану, зібралися робочою групою. Кожен мав запас знань і досвід роботи з технікою, тож ми вирішили, що такі речі, як шкарпетки, армії дадуть інші волонтери, а ми будемо пособляти тим, що допоможе їй ефективно воювати – технікою, оптикою, обладнанням. Це речі, вибір яких потребував спеціальних знань. Коли ми привезли перші тепловізори на фронт навесні 2014 року, то солдати казали: «А нащо він нам здався? Нам треба прилад нічного бачення!». Вони просто не знали, що тепловізор – краще для виконання їхніх завдань, не знали його властивостей.

– А що Ви робили до Революції?

– Очолював Львівське обласне товариство охорони пам’яток історії та культури. Досі займаюсь охороною культурної спадщини. До Революції старалися знайти гроші, щоб проводити реставрації, організовували семінари для власників пам’яток, що можна робити, а що ні, щоб не руйнувати пам’ятку, популяризували охорону культурної спадщини.

– Як відбувається процес збору коштів та вибору потрібних речей для солдатів?

– Від весни до липня 2014 року про нас ніхто не знав, ми збирали кошти свої та між друзів. Але наприкінці липня зрозуміли, що фінансово вичерпалися. Ми далі давали свої кошти наскільки могли, але запити і потреби росли. Тоді виникла ідея запустити «Львівського лицаря». Із серпня 2014 року почалася публічна діяльність зі збору коштів для технічної допомоги армії.

Багато людей вже знає про нашу діяльність, передає нам гроші, приходячи сюди у палац Сапіги. Дуже сильно допомагає українська діаспора. Важко сказати, з якої країни немає підтримки. Хіба від діаспори з РФ. Частина тих, хто хоче допомогти, особисто знає координаторів «Львівського лицаря». Хтось познайомився з нами на Майдані, хтось через інтернет.

Тримаємо також постійний контакт із хлопцями на Сході. Найперше допомагаємо Збройним і Військово-Морським силам. Як не дивно, але Нацгвардія, хоча не стоїть на передовій, але краще забезпечена, ніж ЗСУ. Стараємося допомагати безпосередньо тим, хто на лінії вогню. Маємо тісний контакт із різними підрозділами, в офісі висить прапор із шевронами тих підрозділів, яким допомагаємо. Часто отримуємо замовлення – пишуть солдати. Тоді уточнюємо, чи дійсно ця особа служить, хто це, в якому підрозділі. Стараємося через своїх знайомих, через різні джерела уточнити дані. Бо на фронті теж є нечисті на руку. Армія – відображення суспільства.

Завжди детально розпитуємо, для виконання яких завдань потрібна та чи інша техніка. Різні прилади можна використати різними способами. Наприклад, один бінокль хороший для артилерії, але не підходить для розвідника. А якщо пасує для розвідника, то не годиться для снайпера. Стараємося зрозуміти, які завдання мають хлопці, і під них знайти техніку. Радимо, які прилади краще використати. Часто до нас приходять волонтери з інших груп, які мають контакти з хлопцями на передовій, просять знайти певні пристрої. Ведемо облік речей, які передаємо. Коли відправляємо щось на фронт, то просимо назад відправити поштою акт про прийом речей.

– Що робите, щоб уникнути підозр у шахрайстві, бо, на жаль, ця тема супроводжує волонтерів?

– Не даємо в інтернеті жодних даних, кому потрібна допомога чи хто допоміг. Проте всю цю інформацію маємо і зберігаємо. Багато людей воліють залишатися не публічними. Тож навіть коли дякуємо на своїй сторінці у Facebook, то, скажімо, пані Марії чи пану Олександрові. Без прізвищ та інших даних. Усі квитанції про куплені речі теж не афішуємо. Але можемо показати за потреби жертводавцям. За весь час до нас претензій ще не було.

Наша робота ґрунтується на глибокій довірі та особистих знайомствах. Була ситуація, коли до нас прийшла пані. Вона – українка, яка працює в Іспанії. Каже мені: «Пане Андрію, мені про вас розповідали в Іспанії, що допомагаєте солдатам, чи можу вам довіряти?». Я відповідаю: «Ні, не можете!». Вона – дивується. Відповідаю: «Як можете мені довіряти, якщо бачите мене вперше. Будь-який аферист, лише запитайте його, то відповість, що гарантовано можете йому довіряти, навіть на коліна стане. Оцінюйте дерево за плодами його. Дивіться, хто що робить і визначайтеся. Якщо не можете нам довіряти, то знайдіть когось, кому можете. Якщо не довіряєте волонтерам, то поїдьте на Схід, передайте речі в руки солдатам». Розумію, це тяжко, але мусимо навчитися довіряти, бо на рівні суспільства це дуже важливо для майбутнього розвитку держави.

– Солдати, які відслужили, віддають техніку Вам або іншим солдатам, які служать?

– Це приємно, коли хлопці закінчують службу, багато з них приходить сюди і приносить нам техніку. На жаль, були теж прикрі випадки. Бо армія схожа на решту суспільства. Серед вояків і офіцерів трапляються найвищого ґатунку патріоти та негідники. Декому ми передавали техніку в підрозділи, ставили на облік. Декому передавали в руки. Припускаю, що якісь із наших приладів потрапили в погані руки, перепродали.

Пригадую історію про підприємця Генрі Форда. Він започаткував багато нововведень у бізнесі. Зокрема, багато витрачав на рекламу. Одного разу його запитали, чи розуміє, що забагато викидає на рекламу. Форд відповів, що знає не лише, що забагато викидає, але, що половину грошей, які він вкладає в рекламу, – викинуті на вітер. Тоді додав, що не знає лише, яку саме половину. Так і я припускаю, що якийсь із наших приладів хтось перепродасть. Тільки не знаю, який. Але я не маю права припиняти нашу діяльність через те, що в суспільстві є непорядні люди. Надіюся лише, що таких людей мало.

– Чи багато було історій, що Ваші прилади рятували комусь життя?

– Неймовірно зачепила відповідь, яка прийшла якось на сторінку «Львівського лицаря» в Facebook. То було коротке повідомлення: «Кілька місяців тому ви передали нам бінокль. Хочемо подякувати, бо сьогодні вночі він врятував нам всім життя». Кому – нам, як саме врятував – невідомо. Я цього не знаю і не уточнюю. Стараємося уникати назв населених пунктів і так далі, аби ці дані ненароком не потрапили до ворога. Сварилися з багатьма волонтерами через це. Наприклад, повідомлення: «Терміново треба допомогти зібрати гроші, щоб купити те й те, щоб передати для такого батальйону, який стоїть під таким селом, бо в них дуже гаряче». Я написав цим волонтерам, що треба думати, перш ніж таке писати. Це ж пряме повідомлення ворогові, чого бракує нашим хлопцям. Цей пост швидко прибрали, але не факт, що його не прочитав ворог.

Зараз війна ведеться вночі. Тож тепловізори і прилади нічного бачення – життєво необхідні, щоб вижити і знищити ворога. Ми працюємо з речами, які допомагають нашим солдатам воювати, а війна – це смерть. Якщо це смерть ворогів, то добре.

У нас є майстер, який реставрує гітари. Одного разу привезли на передову кілька гітар. Питаємо хлопців у роті, чи хтось вміє грати на гітарі. Один солдат взяв гітару і сказав: «Дякуємо, бо біноклі нам потрібні, щоб воювати, а гітара, щоб жити».

– Наскільки гостро відчуваєте, що суспільство старається не помічати війни?

– Зараз люди стараються відмежовуватися від того, що в нас війна. Речі, які передаємо, допомагають нашим хлопцям воювати і знищувати ворога. А що більше ворогів вони знищать, то більша ймовірність, що буде менше пострілів у нашу сторону. Відповідно з нашого боку буде менше поранених і вбитих. Це доволі жорсткі, абсолютно чорно-білі речі. А в нас люди бавляться в рожеві окуляри, думають, що солдати поїхали в табір на відпочинок. Гасло «Львівського лицаря» – війна стосується всіх, перемога залежить від кожного. Коли всі це зрозуміють, то хлопцям на фронті буде легше.

Вийдіть на вихідні у центр Львова, подивіться, як всі бавляться, фестивалять, запускають феєрверки, пиячать. Десятки тисяч гривень викидають на потіху замість того, щоб врятувати життя солдатів, які захищають їхній спокій. Натомість солдати йдуть у бій з ліками, в яких вийшов термін придатності, для виконання завдань не мають технічного забезпечення. Уже не раз звертали увагу, як по телебаченні кажуть, що за добу загинули 2–3 солдата. Невже не можемо гідно вшанувати тих, хто загинув за нас з вами? Невже вони не заслужили, щоб бодай назвали їхні імена, сказали кілька добрих слів? Натомість чуємо статистику. Чорною ганьбою був парад 2014 року, коли наші хлопці гинули в Іловайську, а влада красувалася на фоні нової техніки. Це ж стосується цьогорічного параду до Дня Незалежності. Міг би бути хіба парад ветеранів АТО. Але вся техніка і озброєння мають служити цілям на фронті, а не в Києві.

– Як вплинуло на підтримку армії зубожіння населення, втома від війни?

– Хтось каже, що втомився від війни. Це говорять переважно ті, хто ніколи не допомагав. Це «відмазка», щоб не допомагати. Я б не говорив про зменшення допомоги армії в контексті втоми від війни. Радше шкодять розмови, що хлопці всім забезпечені. Потрібно заставити тих, хто це каже, жерти ті консерви, які їдять солдати на передовій чи пожити з ними хоча б тиждень під кулями. Багато хто, слухаючи по телевізору, що хлопці всім забезпечені, думає, що, мабуть, волонтери для себе хочуть вкрасти. Влада пропагує думку, що армія забезпечена і допомоги не потребує. Але це не так. Інша річ, що українці за два роки справді збідніли. Люди не мають з чого допомагати.

На сьогодні рівень підтримки армії – це 10-та чи 20-та частина того, що мали раніше. А потреби зросли. Якщо раніше не було нічого, то достатньо було приладу нічного бачення першої генерації, який коштує 300–400 доларів. Росія виробляє багато пристроїв і техніки, які постачає бойовикам. Тож у ворога – якісні речі. Ми повинні їм протиставити інші якісні речі. Але лише один прилад нічного бачення другої генерації коштує 1200–1400 доларів. Третьої генерації – до 2500 доларів. Вони рятують здоров’я і життя нашим солдатам, але коштують дорого. Маємо сотні запитів на ці речі, а можливостей купити практично немає. Вся допомога йде, мов вода у пісок.

– Що найчастіше зараз просять солдати?

– Оптику. Війна зараз змінилася в сторону ночі. Весь день тихо, а вночі починається рух. Солдатам потрібно вчасно реагувати і належним чином відповідати. Так само наші хлопці працюють вночі, тому їх слід забезпечити тим, що дасть їм змогу виявити ворога і не виказати себе.

– Як часто Ви або Ваші колеги їздите на передову?

– Систематично, але не часто. Прилади, які купуємо, надто дорогі, щоб завантажити ними ціле авто, тож передаємо через наших друзів-волонтерів. Іноді відправляємо поштою. Наші координатори їздять на фронт, щоб зрозуміти, які потреби у солдатів. Бо війна весь час міняється. Приблизно кожні чотири місяці змінюється характер бойових дій, ситуація на фронті. Отже, змінюються і запити. Перед ними постають нові завдання. Також хлопці окреслюють проблему, а ми сідаємо в групі та шукаємо технічного виходу для неї. Використовуємо прилади подвійного призначення, робимо свої, купуємо деталі… Потім слухаємо відгуки, які речі підійшли, робимо висновки.

– Як довго зможете продовжувати волонтерську діяльність, якщо підтримка суспільства буде невеликою?

– Будемо в міру сил допомагати, шукати до кінця можливостей передавати на передову все, що потрібно. Треба буде 100 біноклів, то ми передамо хоча би один чи два. Кожна річ – це маленький крок до нашої перемоги. Кожна бездіяльність наближає до поразки.

Фото: Андрій Поліковський

Polukr.net